|
Нумо, відхилімо на хвилину оцю важку, стару та витерту кулісу: о́сь як рівно Час колись-то плинув, такий безтрепетний... Поглянь, Алісо. Тільки зовсім Час не пильнували щасливі всі, вмисне Час завжди проволікали лякливі всі, Час немилосердно підганяли крикливі всі, марно бідний Час так-сяк вбивали ліниві всі... Час втрачає силу, нищиться від пилу – і застигли маятники Часу... На турботу, кволу та спізнілу, – Час кривив ображену гримасу. В північ дзиґарі не калатали; чекали півдня – знов надії не збулися. Ось які часи тоді настали занепокоєні... Поглянь, Алісо. Злякано на стрілки позирнули щасливі ті, співанки плаксиві затягнули лякливі ті, пащі гамірні свої заткнули крикливі ті, й разом позіхнули та заснули ліниві ті... Часу змаж колеса сяйвом піднебесся; двері не замкнеш за ним на засув. Час не ображай, як неотеса, – жити зле, коли немає Часу.
|