|
Крохмалений підшив підкомірок, Напружені думки, сталеві нерви – І ось лягли на спусковий гачок Бліді фаланги офіцера. Пора! Хто знає час ції пори? Та ось вона, як на долоні: Який короткий шлях від кобури До вибритої гладко скроні. Рух закінчився, хутко здуло Волос із останньої мішені – Смерть, сміючись, дивилась з дула На точку мовчазної сцени. Неподалік вже піднялася бров, А поруч билось щось, дрижало – У скроні, ще не відкрита кров У пульсі билась, бунтувала. І перед тим, як кинутись вперед Від вуха в мозок, навкіс до затилку, – Та задивилась дуже пильна смерть На жалюгідну, люту жилку. Смерть забарилась – і програла: Знову до кобури, до забуття! Так близько Смерть ще не стрічала Нена’висне з народження – Життя.
|