|
Десь наприкінці землі, де небо стомлено похиляється за обрій й за горбок, височіла геть самісінька хоромина, чимось схожа на Будинок профспілок. Сяє в смерку, як скарбівня, гейби диво світове, а в споруді тій – царівна як невільниця живе. Ольдеквіт без ніг-без тулубу худобину стерегти будівлю вимусив зі зла, та по-своєму нещасна та пригноблена Голова ота Кобиляча була. Від журби по рідній нені Голова завжди в сльозах, в неї – слині патогенні, в неї ікла – всім на жах. Ольдеквіт же ж – він від пристрасті до дівчини кілограмів втратив близько сорока, й став по-своєму нещасний та пригнічений, бо ця твар його до діви не пуска: – Та ж пусти мене, чого ти, я ж від збудження лящу! – Хоч звільняй мене з роботи – а нізащо не впущу!.. Бідний парубок Іван робив всім закиди: – Шкодять кляті ольдеквіти, як же ж так! – Він весь час, як десь чогось – так враз вліза туди, він по-своєму нещасний був дивак. Вітамінів, мо’, замало, чи спадковість це така, – на душі тривожно стало у Іванка-глупака. І підняв він руку, хтозна-як озброєну, проти різних баб Ягів, бо невтямки, що такі ж вони нещасні всі по-своєму, ці самотні та знедолені жінки. Мавочок скількох уразив, й звабну серед них таку... Вранці роздививсь – так зразу шкода стало глупаку. Тільки все ж Іван, дуби як витязь хилячи, не миритися, а битися прийшов... Раптом бачить: Голова лежить Кобиляча, – й відрубав її Іванко без розмов. Що від чого їй відбито? – не утямить Голова. А Іван – до Ольдеквіта, – аж мигоче булава. І кричить він отому багатоженцеві: – Потіпаха ти, сконав би вже мерщій! – Я б і радий, – каже той, – від абстиненції, та не можу: я ж безсмертний, як Кощій! А Іванко – як затятий: – Ах ти нечисть і нехлюй! Сам-один в стількох кімнатах – ще і дівку вкрав, буржуй! І з цих слів, хоч неясних, але ядушливих, в Ольдеквіта закрутив чомусь живіт, й сам помер він, тільки зойкнувши зворушливо, – неосвічений він був, цей Ольдеквіт. А Іванко долю власну спересердя був прокляв, та по-своєму нещасну ту царівну... врятував.
|