|
Ми кажемо не «што́рми», а «шторми́» – слова звучать, як поклик допомоги: «вітри́» не «ві́три» збурюють уми, з під палуб викорчовуючи щогли. Ми на прикмети вже наклали вето – ми віримо компа́сам білих крил. Пружні й могутні м’язи вітру вперто вже випнулись під шкірою вітрил. На чашах Ваг між зоряних світів старий Нептун вже зважив долі наші і зграя гончаків, чи Гончих псів, нас завиваючи, жене до Чаші. Ми – привид легендарного корвета, гойдаємося під сузір’ям Ваг, мов на нагострених вітрів багнетах вітрила наші рвуться на очах. По курсу видно обрис корабля, що йшов сюди, де грізно шторм лютує. Дивіться – он вісить пуста петл на реї, по повішеним сумує. З ним Провидіння поступило круто: там вічний штиль і зупинився час – попутний вітер – наче біс попутав – їх загубив, хоч рве вітрила в нас. Здається нам, що чуємо ми спів – звабливий поклик рідної оселі... Не спрага слави, перемог, призів нас кидає крізь піну хвиль на скелі. Відчути те, чого не відав зроду – всім тілом пити це буремний вир!.. Хто в океані баче тільки воду – той на землі не помічає гір. Співай нам, буря, злі пісні у вуха, під череп проникай думками хвиль в зірковій зливі втомленого духа тамуй землі та моря вічний біль.
|