|
Ми кажемо не шторми, а шторми – Слова ці – ніби рятівні уколи. Вітра, а не вітри – ламають нам уми, Корчуючи із палуб міцні щогли. Ми на прикмети покладемо вето, Шануємо чуття компасів та носів. Вітрів тужаві м’язи вже відкриті Нам надувають шкіру парусів. В зірковій чаші впертих терезів Старий Нептун тримає долю нашу. А зграя псів – голодних Гончих Псів Надсадно виючи, женуть на Чашу. Примара – ми, фелюг піратських в тумані, Качаємося у сузір’ї Терезів. Та загострились вітрів струмені І розрізають шкіру парусів. Там по курсу – тінь-примара корабля. Він на штормй бурхливі не зважає. Погляньте! На ньому хитається петля На реї, вже немов когось, чекає. Із ним примара учинила круто: Постійний штиль – біда усіх часів. Потужний вітер біс заплутав – Він більше не знаходить парусів. Здається, нас на поміч хтось позвав – Але сигнали таємничі скресли... Не жага призів, змагань і слави Кидає нас на гребні та на скелі. Довідатись, чого не відав зроду, Нутром, очима, ротом пити простір! Хто в океані бачить лише воду, Той на землі вже не побачить гір. Вий, ураган, свої пісні нам в вуха, Лізь в душу і розтуркай сноба. Є суттю нашого людського Духа Землі та моря вічная хвороба!
|