|
Мабуть що, вклавши півлітра, Якось великий естет, Стрів по дорозі палітру Й поруч сторонній мольберт. Тож, для краси перемоги Треба натуру надбуть, – Глядь – а симпотненькі ноги Горду голівку несуть. Швидко підбіг до Венери: «Кажуть – я чув це сто крат, Данте до міс Алігьєре Запросто бігає в ад! Знаєш, не треба нам аду, Ти ж – всіх живучих живіш... Кличуть мене Леонардо. Так роздягайся скоріш! Голу, точніше “нагую” Я не ображу, – стерплю. Дай я тебе намалюю Або із глини зліплю!» Але, насупивши личко: Як же вам не ай-яй-яй?! – Мовила так католичка, От і не згодная я! Де подарунки, де свічі? Знайте – це вам не бордель! Глянь – Леонардо да Вінчі – Тобто якийсь Рафаель! Без почуттів, лиш кокетство? Я не погоджусь, ні в жисть! Мало що це – для мистецтва, – Спершу давай одружись! Там і роздягнемось в спальній – Як у людей може буть... Мало що ти – геніальний! – Ми не дурніші, мабуть! «Але ж у мене натхнення, – Можна сказати, екстаз!» – Видав маляр одкровення... От так й побрались на раз. ... Жінка із самого низу Якось зустрілась мені, – Вилита Мона та й Ліза – Так, як на отім полотні. Подругам мовить в Сорренто З їхнього тобто кубла: «Спритненько інтелігента Охомутати змогла!..» Й поки оту от Джоконду Вдень і вночі малював, Виліз оскал анаконди: Ох же ж і дурник, мовляв... ... В пісні розгадка дається Таєнство посмішки – блаж! Так от жіноцтво сміється, Й потяг сплюндровує наш!
|