|
Певне, хильнувши півлітру, маляр прадавній один здуру придбав десь палітру й з фарбами кілька чарчин. Тут йому спало на здогад: треба ж натуру, мабуть! Бачить – привабливі ноги з гордим обличчям ідуть. Кинувсь до кралі він шпарко: «Чула, що кажуть у нас? – Дант для своєї Петрарки пише гаївки весь час! Я ж – представник авангарду, вражу нараз той Париж! Звати мене – Леонардо, ти роздягайся скоріш. Згодом тобі алілуя буде співати весь світ! Дай я увесь намалюю твій видатний габарит!» Та, обсмикнувши спідничку, мовила пані йому: «Я ж бо палка католичка, спіднє отак не зніму! Так і тягають в постелю, ніби базар – це бордель... Й ти іще – ач, Боттічеллі! Просто, диви, Рафаель! Я взагалі – із шляхетства, ти мою гідність блюзниш! Мало що ти – для мистецтва, ти одружися раніш! От все і буде, – у спальні, так і затям собі, Льонь! Мало що ти – геніальний, ми не дурніші, либонь!» «Як же ж? У мене ж – натхнення!» – вигукнув маляр-естет... Й сталося все: наречена, ЗАГС та весільний бенкет. З неї робив він ескізи, креслив Джоконду прудку; він називав її Ліза, так і писав у ріжку. Подругам всім у райцентрі все вихвалялась вона: «Здибала інтелігента й стала справдешня жона!» Й поки художник Джоконду вдень і вночі малював, шкірила зуби ця блонда: ох же ж і дурник, мовляв... ...От ми й розкрили зненацька посмішки сенс: козаки, з нашого з вами простацтва потай кепкують жінки!
|