|
Як у місті головному, У золотоглавому, В білокам’яних палатах, Де, немов бурштин, паркет, Тут виразники епохи Лицедії-скоморохи, – В кого справи – не подохли, – Позбирались на бенкет. Є для радощів причина: Ну, по-перше, дармівщина, А по-друге – мужичина Може даму запросити. Даму вишукану єнту Прямо вести до буфету И безкоштовно, по білету Пригостити й напоїти. Там у дверях, у отворі, Як розвідники у морі Чи дозорці на кордоні, Тридцять три богатиря. Там, де галас, – їм потіха, Швидко з вас повиб’ють пиху, Скрутять руки, але – тихо, Щоб не думали – дарма. Та ханига й скупердяй, Пройда, п’яниця і скнара Від монгольського ярма Нам у спадок перейшли. І вони – усім у спину, Хором враз: – Давай Мазину! І дармову лососину Та Мішеля Піколі! ...У шинку веселім «Камі» Хлопець їв із мужиками. Всі разом метикували – Хто годиться, а хто – шваль. А коли шинок закрили, Мало пили – всі рішили, І одного спорядили, Щоб чогось іще дістав. Хлопець цей, а ми дізнались – Десь пошастав по вокзалу, – Там міліція терзала Напівп’яних шоферів. Він рвонув тоді накатом В білокам’яні палати, Прямо в лапи тим хлоп’ятам – По мосту, що через рів. Біля дверей не пробратись (як на Лобному при страті, Там ще більш юрба триклята – Вся біснується, гуде...), Не прорватись, хоч ти трісни! Та пізнав мене ровесник: – А, це той, якого пісні... Пропустіть, нехай іде! – Не штовхайтесь – не посунусь! – Думав він, – якщо ж на винос Не дадуть? От буде мінус... Ах, красуне, проведи. Але хлопцю не до кралі, – Лише б вони торгували, Тільки б дали, тільки б дали! Час вже – дві без десяти. У буфеті все нехитро: «Чверток» п’ять і дві півлітри! Люба, ти чогось сердита? Здачі можна не давати!.. Повернувся – серед залу Краля та вже танцювала! Вся у променях блищала Як зоря – ні дать, ні взяти! І попадали з-під пахов Дві великі, п’ять «маляток» (Дуже жалко тих хлоп’яток – Що залишились в біді), А уламки, ніби вівці, Розлетілися під стільці. І кашкет, раптом, міліція – Бережись, не загудів би?! Він похапцем до балкону – Пізно! Вирвались із дзвоном І із серця по салонах Покотились клапана... І назло усім принцеса, Краля та, із інтересом Глянула. Писала преса – Мила, але холодна. Очманілі «друзі» МУРа, Бігли не заради шкури, Люди міцної статури, Закатавши рукава. Та не сталося скандалу. Всі навколо танцювали, – Бо скандалу не бажала Світанкова вже Москва. А заморськії єхидни Говорили: – Як не стидно! Та це ж прямо несолідно, І безглуздо так триматись!.. Лише негр за цінні вісті Почав гризти чомусь нігті, – В Конго, певно, отак личить Подив свій так виражати. Послугу йому віддав, З переляку джаз мовчав, І штовхнуло їх в піддав, Кажуть, ніби протягом. Не чіпали вони знову Тих цікавих мікрофонів, Бо не було вже талонів Причаститись коньяком. Кажуть, що живуть же люди У якомусь Голівуді! Та в Парижі!.. Та не будем, Кажуть все це куркулі! А от з ким я був у «Камі», Виявились мужиками – Не махали кулаками, Посміхнулись та й пішли. І пішли чутки в столиці, Надумані небилиці: Молодиці – не дівиці – Якщо гроші – то й прогрес. В підворотнях, де тихіше, У мансардах, які вище, Та в місцях, уже найвищих Все розмова про ексцес.
|