|
Якось ввечері патриції скупчились на Капітолію, – вчути плітки-небилиці, і спити трохи алкоголію. Не слідкуючи за дозою, дядько Марк про щось замарився, ссав нектар, немов амброзію, й неабияк нанектарився. Й під античною колоною він промимрив: «Друзі-братчики! Зі своєю я матроною розлучуся, – от побачите! Бо ж зачитується п’єсками, най би трясця їйній матері! В хаті стіни всі – під фресками популярних гладіаторів! І кричить: «Від безкультур’я я скоро стану істеричкою!» – словом, біситься, як фурія, підохочена сестричкою. Під одною з ними стріхою не вживусь, – такі обставини. Вже раби у вічі чмихають... На війну би – так нема війни! Я порушу всі традиції, поступлюся привілеями... Деградую я, патриції, дудлю зілля із плебеями! Й хай глузують пролетарії, хату – двом лишу мегерочкам, а усі, що є, денарії віднесу мерщій гетерочкам. У гетер – любов відчутніша, й обіцянка насолод в очах; у гетери хоч розпутніше, зате гарпії – не в родичах!..» – І ще довго Марк в розпаленні малював свою ідилію – й зустрічав мовчазне схвалення (коли вірити Вергілію).
|