|
Як нині збирається віщий Олег ляхів та жидів мордувати, – та тут йому діда з розстрільних шерег вояки уводять до хати. «Здоров, кошовий, – каже той навмання. – Ти приймеш загибель від свого коня». Олег вже зібрався Дніпро та Інгул налити шляхетською кров’ю – як знову старого притяг осавул, а той – став пророчити знову: «Авжеж, отамане, – хрипить навмання. – Ти приймеш загибель від свого коня». «Цей дід до могили чимдуж поспіша, – бійці повиймали нагайки. – До ряду його, – нехрещена душа! – й не треба такої нам байки; не смій про ватага верзти навмання, що прийме загибель від свого коня!» Вогню скуштували жиди та ляхи, дісталося й їхнім халупам; уздовж козаки замостили шляхи шляхетським та юдиним трупом: ти ба – про ватага плести навмання, що прийме загибель від свого коня! А віщий Олег – не ловив собі ґав: від шибениць – неба не видно. Один тільки раз він старого згадав, та й те – засміявся єхидно: це ж треба – казати отак, навмання, що прийме загибель від свого коня! «Та ось мій коняка – завчасно помер, зберігся один тільки череп...» – На череп ступив він, як грішний позер, – й нарешті, спіткав його жереб: Олега вкусило мале змієня, й прийняв він загибель від свого коня. ...Мордують провісника лиха завжди, а що б – не прислухатись часом? Олег би послухав – і кляті жиди отримали б лиха з запасом. Здається, це зовсім була не брехня, що прийме загибель від свого коня!
|