|
Громадо, скільки ж я не доспівав, в кіно й на сцені – Бо нікому: в Парижі – жінка, всі дружки – сидять. І навіть Гліб Жеглов – хоч ботал трошечки по новій фені – Дивак, бо не співав нічого поспіль вечорів десь п’ять. Добре, що в залі немає Ненашинських різних сортів, Хто хоче отут на банкет вирушає Без всяких собі паспортів. Розповім про братиків – Письменників, соратників, Про людей душі такої, Що не знайдеш в ватників. Наше телебачення вимагало різко Викинуть слова «сміття», «лягавий» або «мент», Поміняти на мило шило, шило – на стамеску, А злодів переінакшить в «чужий елемент». Та сказали брат і брат: «Ні! Ми усьо спасем. Ми і крізь редакторат Усе це пронесем». У відповідь подільники, Скинули халатики, Надягали всі тільники, А поверх – бушлатики. Про братів-розбійників у Шиллера читали, Про Лаутензака написав Ліон, А про Серапіонових гортали Колі, Валі... Де ж роман про Вайнерів? Їх – два лиш на мільйон! Прочитавши медіа, Сказали кореша: «Еру милосердія» Можна й в США. З них художник Шкатніков Написав би латників. Ми ж в їх особі втрачаємо Класних медвежатників.
|