|
Галасливої драчки свідки були, Не Помпеї загибелі – інше. Суперечку три дурня вели: Хто із дурнів великих дурніший? «Я – дурний, – перший зрік, Руки зняв догори, вліз на клірос, – В мене мудрості зуб, на мій вік, На моє здивування, не виріс». Не взяли до уваги доведення те, І розумному – це ні до чого. Ну, подумаєш – зуб не росте, Так щось інше росте, і що з того? Приклавши хутко до синця п’ятак, Сказав другий: – «Не варто спішити! Можу бачити я зовсім не так, Все, що дійсно існує на світі». «Гей, знайшов, чим хвалитись, бовван! – Ми усі так подивимось скоро. Бо усе, що ввижається нам – Є недоліком органів зору». Третій був на дурниці мастак, Дряпав шкіру лиця, пнувся з плаття: «Я – єдиний і справжній дурняк, Ні про що я не маю поняття». Отже, ці сперечальники бурні Відповідь знайти були не в змозі, І шукати пішли її дурні Дурним кроком по дурній дорозі. Ось і берег – дорозі кінець. Ось і діжка – хатина не модна. Жив у ній всім відомий мудрець, – Мудрецям добре жити самотньо. Цей діжкар виклав думку одну: «Не сприйміть слова ці за грубість – Я одного доки не збагну, Вам навіщо оце, мої любі? Не кляніть існування своє, Що в дорозі вас били, роззули. Не вдавайтесь дурніші, ніж є, Залишайтесь такими, як були. Смішно сперечатися завжди, Головна яка буде – потвора. Поживіть межи людей, тоді – До мене знову йдіть повторно». І зайшов у діжку із торця, Дуже мудрий, сивий та патлатий. Знов пішли в дорогу без кінця – Дурень, дурник та ще дурнуватий. І бурчали – не із без’язиких: «Він – нечемний, не із магів!» Світ стоїть на дурнях великих, Тож, дарма не відчули поваги. Чи прийдуть вони вдруге до нього Серед ночі при світлі лампади? Може, було б усе це нічого, Але дурні ті – були при владі. І у казки буває кінець: Вже не прийдуть у гості до бочки, – В «одиночці» сидить мій мудрець. Та чи добре йому в «одиночці»?
|