|
Куди не вбгаю душу, куди себе не діну, За мною псина-доля, хвора й безпорадна, Я гнав її камінням, та пес – біля коліна: Благали божевільні очі серця та поради. Морока із нею, Я оком сумую, Обличчям чорнію, Утроба регоче, Нутром холодію, А горлом німію, І жити не вмію, Співати не хочу. Невже я старію? До ката піду – Хай здійме на рею, Я плату знайду. Зарікався не раз, що на долю сам плюну, Та жалію голодну – лащиться та дрижить. І з часом я став свою годувати фортуну, – Вона ж, як наїсться в теплі, завжди мирно так спить. Тоді я – гуляю, Петляю, виляю, І дурня валяю, І небо копчу. Та пса зберігаю, Сам вию, сам лаю, Коли забажаю, Або захочу. Коли постарію, До ката піду – Хай здійме на рею, Я плату знайду. Бувають дні – голову у пекло таки всуну, Що назад відступить доля, злякана, тьмяна. Влив якось для мужності стакан вина в фортуну, Вона тепер уже не може жить без стакана. «Закуски – ні корки!» Мовляв, у Нью-Йорку Ходила б я в норці, Носила б парчу». Я – ноги в опорки, А долю – із гірки, І в гору і з гірки Я п’янь волочу. Я не постарію. До ката піду – Хай здійме на рею, Я плату знайду. Якось я пере-перелив вина їй ненароком – Пішла, рідненька, в танці і свій змінила лик, Вона бешкетувала, обернулась роком, Мені на спину сіла й враз схопила за кадик. Важко під нею – Уже я бліднію, Уже сатанію, Кричу насторожі: «Не треба за шию! Не треба за шию!! Не треба за шию!!! – Співати не зможу!» Її, як зумію До ката віддам – Хай здійме на рею, На сміх ворогам.
|