|
Що зі мною, сон – чи ні: домовина в церкві, й правлять помин по мені привиди примерклі. Промовляли – хай їм грець! – тости та заздравиці; ссання крові залишили на кінець, коли хто цікавиться. В гроб запхали бозна-як, а найдужчий вурдалак все втискував, влаштовував і щільно утрамбовував, з натуги чмихав, спльовував, аж ікла повисовував. Панночка – як той вампір, раб гематогену – втупила жадливий зір у стегенну вену. Сотник виступив із лав, підійшов – ой, лишенько! – і промову гнівну проказав проти кровозмішення. Й весь відьмацький караул став до кола упритул, навівши зглядів серію на черевну артерію; ох, страва в кровожерів я, – тож більш не повечеряю! Зачекайте, упирі, кров чавити й жерти! В мене крутить все в нутрі, – отже, я не мертвий! Підливала пійло зле вчора відьма доблесна – загадала смерть мою, але упіймала облизня. Хто зі мною разом пив – справді, вже життям сплатив, та я – цілком захищений, хай зілля й неочищене: імунітет підвищений рятує від бабищ мене. То чого ж лежу я так – дурня з себе граю, і який же я козак, що зомлів з відчаю?! Я би спробувати міг врятувати кров свою – та, затамувавши кровобіг, марно не геройствую. М’язи пружити не став, і псалма не заспівав, бо хто не напинається – в житті не переймається, той менше надривається, тож краще зберігається... Враз пройняв мене озноб: Вій прийшов банькатий!.. Мабуть, скажете – було б досить сон урвати? Тільки – ось чого боюсь, поки біси тішаться: от візьму прокинуся – а дзусь, всі вони залишаться!..
|