|
Час зачаття свій знаю умовно, Тобто, пам’ять моя однобока. Був зачатий вночі я – гріховно, І з’явився на світ не до строку. Народився не в муках та злобі – Дев’ять місяців – це ж не років... Перший термін відсидів в утробі, Та добра там нема й поготів. Спасибі вам, святителі, Що плюнули та дунули, I враз колись батьки мої Зачать мене надумались. У ті часи приховані, Що, тут у народній творчості, Як строки намальовані Човпли за край свідомості. Їх брали в ніч запліднення, А багатьох – до цього ще. Але живе огидненьке, Ще й дихає, – убоїще. Ходу, думи швидкі, гей ходу! Ех, слова. Ех, рядочки із слова! Перший раз я отримав свободу В тридцять восьмім, в Указі новому. Знати б, хто так тоді все мурижив, Все б віддав я, падлюці стократ. Народився та жив я, ще й вижив – На Міщанській мій дім в акурат. За стінонькою стінкою, Де чути все, й все видненько, Гулялися горілкою Сусід мій та сусідонька, І жили всі рівнесенько ми, Де коридор – вітальная: На тридцять п’ять кімнат лише Всього одна вбиральня є. Тут зуб на зуб не попадав, Не гріла тілогрієчка, Тут вперше добре розпізнав, Яка ціна копієчки. Не боялась сирени сусідка, Й мати звикла до того потроху. І плював я трирічний хлопчина На повітряну з неба тривогу. То ж не все те, що зверху – від Бога, І народ ті запалки гасив, Як маленька для фронту підмога Мій пісок, що я справно носив. Світило сонце гаряче З дірок, що дах засіяли, На Євдоким Кирилича Та Гисю Моісєєвну. Вона йому: – Як там сини? – Без вісті щезли й згинули! Ех, Гися, ми ж одна сім’я, Бо й наші теж загинули. Ви постраждали масово, То й стали росіянами, Мої – пропав завчасно так, Твої – що сіли планово. Виріс, вже без пелюшок та сосок, Жив з увагою, наче центральний. І дражнили мене: – Недоносок! – Хоч доношеним був я нормально. Маскування хотів позривать я. – Полонених женуть! – Що ж дрижим? Повертались батьки наші й браття По домівках – своїх та чужих. У тьоті Зіни кофточка З драконами та зміями – А у Попова Вовчика Був батько із трофеями. Трофейная Японія, Трофейная Германія, Прийшла до нас Лімонія, Суцільна Чемоданія. У батька взяв на станції Погони, ніби цяцьки, я. А із евакуації Валили люди штатські вже. Роздивились вони, оклигались. Похмелились, й тверезими стали. І відплакали ті, що діждались, Ті, що втратили – теж відстонали. Рив метро тато Генки та Вітькін, – А навіщо? То він й відповів: – Коридори завершують стінки, А тунель аж до світла біжить. Пророцтво це папашине На слухав Вітька з корешом. Із коридору нашого В тюремний коридор пішов. Завжди був суперечником. А, як припруть – відмажеться. Пройшов тим коридорчиком, Стіною кінчив, мабуть вже. Та у батьків своє буття, І ми – були геть вільними – Й сприймали ми своє життя, Як люди самостійно так. Всі: з малечі, як ми, й до бувалих, Бились міцно завжди до кров’янки. А в підвалах і напівпідвалах Хлопчаки йти хотіли під танки. Не дісталось їм навіть по кулі – В ремісному живи – не тужи. Ні дерзати – але ризикнули Із напилків робити ножі. Зустрінуться з легенями Від нікотину чорними, До держака легенького, Трьох кольорів, наборного. Робили справи спільні ще Сопливі геть острожники. Нам німці, – полонені що, На хліб міняли ножики. Спочатку грали в фантики, На гроші ми із скнарами. І ось пішли романтики Злодюгами бувалими... Час такий був – й були там підвали. Було зменшення цін не намало. І текли куди треба канали, А в кінці куди треба впадали. Діти бувших старшин та майорів До льодових широт піднялись, Все тому, що із тих коридорів Вниз зручніше було, ніж увись.
|