|
Час зачаття пам’ятаю неточно, Отже, пам’ять моя однобока. Був вночі я зачатий – порочно І з’явився на світ не до строку. Народжувався не в муках та злобі – Дев’ять місяців – це ж не років... Перший строк відбував я в утробі, Там зустрітись з добром не зумів. Спасибі вам, святителі, Що плюнули та дунули, Що враз мої родителі Зачать мене надумали. У ті часи безлюднії, Тепер майже билинні, Коли строка нелюдськії Йшли зеки некартинні. Їх брали в ніч зачатія, А багатьох – раніше. Але живе ця братія, Працює, чесно дихає. Ех, ходу! Спритні думоньки, ходу! Ех, слова, милі рядочки слова! Перший раз я отримав свободу За указом від тридцять восьмого. Знати б, хто так довго тоді мурижив, Відігрався б на тому падлюці! Народився і жив я, і вижив – На Міщанській Першій вулиці. За стіною, стіночкою, За перегородочкою Сусід й дружина Зіночка Бавилися горілочкою. І жили всі урівень, так, Система – коридорна, На тридцять п’ять кімнаток Лише одна уборна. Тут зуб на зуб не попадав, Не гріла тілогрієчка, Тут вперше добре я пізнав, Яка ціна копієчки. Не боялась сирени сусідка, Мати також звикала потроху. І плював я – хлопчик трилітній На повітряну цю тривогу. Так, не все те, що зверху – від Бога. І народ ті запалки гасив, Як маленьку для фронту підмогу Цінував келих свій в ті часи. Світило сонце згарячу В дірки на даху сіяні, На Євдоким Кирилича Та Гасю Мусієвну. Вона йому: – Як синов’я? – Та без вісті пропали! Ех, Гаська, ми одна сім’я, Усі ми постраждалі. Ви також постраждали, Тому, що обрусіли, Мої – безвісті – впали, Твої – невинно сіли. Виростав без пелюшок та сосок, Жив увагою не заяложений. І дражнили мене: – Недоносок! – Хоч нормально я був доношений. Маскування хотів зривати я. – Полонених женуть! – Чому ж дрижим? Повертались батьки, наші браття По домах. По своїх та чужих. У тьоті Зіни кофточка З драконами та зміями – То у Попова Вовчика Був батько із трофеями. Трофейна ця Японія, Трофейна ця Германія, Прийшла до нас Лімонія, Суцільна Чемоданія. У батька взяв на станції Погони, ніби цяцьки, я. А із евакуації Юрбою валили штатські. Роздивились вони, оклигались. Похмелились – потім протверезіли. І відплакали ті, що діждались, Ті, що втратили – відревіли. Рив метро тато Вітькін з Генкою, – А навіщо? – спитали. Відповів: – Коридори кінчаються стінкою, А тунелі виводять до світла. Пророцтво це папашине На слухав Вітька з корешом. Із коридору нашого В тюремний коридор зайшов. Завжди був суперечником. А припруть – відмажеться. Пройшов тим коридорчиком, Стінкою закінчив, мабуть. Та у батьків своє буття, І ми – поводилися вільно – І сприймали це життя Цілком вже самостійно. Всі, від річних до бувалих, Драчки вели до кров’янки. А в темних напівпідвалах Хлопчакам хотілось під танки. Не дісталось їм навіть по кулі – В ремеслусі живи – не тужи. Ні дерзати – але ризикнули Із напилків робити ножі. Вони ввійдуть в легені, Від нікотину чорні, В руках такі легенькі, Трьох кольорів, наборні. Обмін вели взаємний Ухарі – острожники. А німці – полонені На хліб міняли ножики. Спочатку грали в фантики, На гроші з крохоборами. І ось пішли романтики Із підворотень – ворами... Часи були – й були підвали. Було усе – і ціни знижали. І вели куди треба канали, А в кінці куди треба впадали. Діти бувших старшин та майорів До північних широт піднялись, Все тому, що із тих коридорів Вниз зручніше було, ніж увись.
|