|
Всю війну під зав’язку я додому тягнувся. Хоч часом гарячково – ділово воював. Ну, а він поспішав, лише раз не пригнувся На війні навкруги обернувся, за два роки – і наповал. Цей бій закінчився В сорок третім, скаженім. Ну, а я занурився У сни довоєнні. Я стаю все дурнішим, Чомусь мокре чоло... Він був кращий, добріший, Та мені – повезло. Я за пазухою не жив, з Богом не пив чаю, І не прагнув до тилу, під поділ не пнувся, Та жінки мені мовчки натякають часто: Як би ти там назавжди зостався, може б мій – живим повернувся. І мені це – загадка, Таких настроїв – тло. Мені також не солодко, Що у них не збулось. І здогадка з’явилась: Пробачте, що цілий! Випадково вцілів я, Ну, а ваш – не вцілів. Він кричав наостанок: «В літаку я згораю, Ти живи! Ти дотягнеш!» – ледве чутно крізь гул. Ми летіли під Богом біля самого раю. Він вище піднявся й залишився там, ну, а я до землі дотягнув. Та зустрів його сухо Райський аеродром. Він в раю сів на брюхо, Бо не повзав на ньому Він заснув – не проснувся, В цей момент не до співу. Тож виходить, що я повернувся, Ну, а він – не зумів. Я на круг і навічно перед тими в боргу, Зустрічатись з якими я вважав би за честь. І хоч ми не зустріли смерть-бабусю, каргу, З нами пам’ять живе і сумління святе, у кого допоки вони іще є. Хтось відміряв нам чітко І скупо, мов терези, Життя години та миті, Як у злітної полоси. І на ній – хто розбився, Хто навічно – злетів... Ну, а я приземлився – Це останній гріх мій.
|