|
Коли я відспіваю й відіграю, Гадати, чим завершу – боронь-Бі! Але одне лиш я напевне знаю – Вмирати буде нехіть, далебі. Сиджу на литому ланці шаноби, І слави плетиво мені не по зубах. Гей! По воріт дубових віщих скобах Хто костомахами у душу сіє страх?! Німує ніч. Та ті стоять там, знаю, Кому не до страху ланцеві пси – І ось над тином вже я вирізняю, Знайомий серп відклепаний коси. ...Я випорсну з нашийника, мов з пращі, І золотий ланцюг перегризу, І через тин – у реп’яхові хащі! Порву боки – і вибіжу в грозу!
|