|
Коли я відспіваю й відіграю Закінчу де, на чому – не вгадати? Але одне, напевно, все ж я знаю: Не захочеться мені вмирати. Посаджений на литий ланцюг шани, Кільця слави мені не по зубам. Ей! Хто там стукає в дубові брами Маслаками по кованим дугам. Не відповідають – стоять, я знаю. Не мають страху – що їм цепні ті пси. Але над тином раптом помічаю Знайомий серп знов гострої коси. Я злісно перетру срібний ошийник І золотий ланцюг перегризу, Тин перемахнувши, вірвусь в реп’яшник, Боки порву і вибіжу в грозу.
|