|
Коли я відспіваю й відіграю, Закінчу чим, на чому – не вгадати. Проте одне я певно й твердо знаю – Я не захочу рано помирати! Не визнаю пошани позолоту, Ці знаки слави мені не по зубах... Ей, хто в дубові стукає ворота Кісточками по кованих скобах?! Через них – мовчок. А там стоять – я знаю, Хто не боїться дворових цепних псів, – Та над парканом раптом помічаю Знайомий серп відбитої коси. ...Я перетру нашийник на виду І золотий ланцюг перегризу, Через паркан у лопухи впаду, Порву боки – і вискочу в грозу!
|