|
Колись я відспіваю й відіграю, І не вгадати на якій струні. Лише одне я достеменно знаю – Вмирати не захочеться мені. Посаджений на литий цеп пошани, І кільця слави ще не по зубах... Ей! Хто в міцні ворота стука рано По скобах кованих, сховавши страх?! Хоч тиша скрізь, та там стоять, я знаю, Не всім страшні ці ланцюгові пси. І ось я понад тином помічаю Знайомий серп блискучої коси. Я перетру сріблястий цей нашийник І золотий ланцюг перегризу. Перестрибну паркан і, мов розбійник, Порву боки – і вибіжу в грозу!
|