|
Ніколи я не вірив в міражі, В майбутній рай не ладив чемодана, – Учителів поїло море лжі І виплюнуло біля Магадана. Від неука і я не відрізнявся, Якщо ж і відрізнявся – дуже мало, Від Будапешта спогад не зостався, І Прага моє серце не порвала. А ми шуміли – у житті й на сцені: Ми плутаники, поки хлопчаки, – Та згодом нас побачать і оцінять Супроти хто? Намнем йому боки! Ми небезпеку відчувати вміли Задовго до початку холодів, Являлась ясність – кінчена повія – Ховала душі аж за сім замків. Хоч час тоді ще розстріли не сіяв, Від страху ми очей не піднімали, Бо також діти літ страшних Росії Безчасся в нас горілку уливало.
|