|
Ніколи я не вірив в міражі, І не ладнав до раю чемодана. Немає вчителів уже в живих, Кістки їх десь далеко, в Магадані. Та зверхньо дивлячись на інших, Від них я відрізнявся дуже мало: Бо Будапешт нам скалок не залишив, І Прага – серце нам не розірвала. А ми галасували десь на сцені: – Ми плутаники, хлопчаки допоки! Та скоро нас помітять і оцінять Хто проти? Наламають тому боки! Але ми вміли чуяти загрози, Коли борня чи з шльондрами загул, І задовго до наступу «морозів» Ми душі закривали на засув. І хоча нас розстріли не косили, Ми жили з диким жахом повсякчас. Ми також діти страшних літ Росії, Й горілку лихоліття лило в нас.
|