|
Не вірив зроду я у міражі, В прийдешній рай не склавши чемодана, – Учителів пожерло море лжі – І виплюнуло біля Магадана. Поглянеш на невігласа й зітхнеш, Від нього відрізнявсь я дуже мало, І не залишив скалки Будапешт, А Прага серця все ж не розірвала. А ми в житті шуміли, як на сцені, Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, – Та швидко нас помітять, бо шаленні... Ей! Проти хто? Намнем йому боки! Ми відчували завжди небезпеку Задовго до початку холодів, Була, мов лярва, ясність недалеко – І душу відкривать ніхто не смів. І хоч нас хижо кулі не косили, Ми часто не підводили очей, – Ми – діти тих страшенних літ Росії, Глухі часи споїли нас, ачей.
|