|
Там, де вчора я був – не знайду. Так отож! Пам’ятаю кімнату з шпалерами, Дійсно – Клавка була, і сусідка також, – Обидвох цілував там майстерно я. Вранці швидко я встав – Почали всі казать, Що хазяйку сварив, Всіх хотів залякать, Наче, голим скакав, Як пісні я кричав, Батька дуже хвалив, Буцім, він – генерал! Як сорочку порвав, себе в груди гатив, Називав всіх хитрючими мордами, Дихать гостям не дав, їх морально чавив, Діставав всіх блатними аккордами. Раптом пити скінчив – Бо втомився, на жаль – Об підлогу побив Благородний кришталь, Лив на стіни вино, А кофейний сервіз Я, відкривши вікно, Взяв та й викинув вниз. І ніхто не зумів навіть й слова сказать. Але потім потроху отямились, – Навалились гуртом, руки стали в’язать, Під кінець вже усі позабавились. Хтось плював у лице, Хтось горілку лив в рот, А якийсь танцівник Бив в живіт, ідіот. А вдова молода, Та, що вірність блюде, – Саморуч, от то да – Пожаліла мене. Був на кухні блідий я з розбитим лицем, Робив вигляд, що йду на примирення, «Розвяжіть, – прокричав, – і забудемо все!» Розв’язали, й виделки затирили. А що тут почалось – Не опишеш в словах – Звідки стільки взялось В мене сили в руках! – Мов поранений звір, Під кінець учудив: Скинув вікна у двір, Ще й балкон завалив! Там де вчора я був – не знайду. Хоч ти плач! Пам’ятаю кімнату з шпалерами, І лишилось лице, що побили, як м’яч. Ну, куди тепер з ним? Я не впетраю! ...Якщо правда це все – На третину хоча б – Йду на дно камінцем, Затону, мов корабль! Добре те, що вдова Все змогла пережить, Пажаліла мене – Й стали ми разом жить.
|