|
Ой, де я був вчора – не знайду, хоч убий! Лиш затямив, що стіни з обоями, Тямлю – Клавка була, і подруга при ній, – Цілувався на кухні з обоїми. А на ранок я встав – Всі давай говорить, Що хазяйку сварив, Всіх хотів залякать, Наче голим скакав, Пісні наче кричав, А батько, говорив, Він в мене – генерал! А потім рвав сорочку й бив себе в груди, Говорив, що всі мене вже продали, Казали – й гостям не давав продихнути, Діставав їх блатними аккордами. А потім кінчив пить – Через те, що втомивсь, – Почав на пол кидать Благородний кришталь, Лив на стіни вино, А кофейний сервіз Я, відкривши вікно, Взяв і викинув вниз. Ніхто не міг мені, навіть, й слова сказать. Але потім потроху отямились, – Навалились гуртом, стали руки вязать, А потім вже всі позабавились. Хто плював у лице, Хто горілку лив в рот, А якийсь танцівник Бив ногами в живіт. А молода вдова Вірна мужу біла, – Бо ми ж поруч живем, – Пожаліла мене. І бліднів я на кухні розбитим лицем, Робив вигляд, що йду на поп’ятну, «Розвяжіть, – кричав, – так і справі кінець!» Розвязали, але вилки сховали. Тут взагалі почалось – Не опишеш в словах – І звідки лиш взялось Стільки сили в руках! – Я, мов ранений звір, Під кінець учудив: Вибив вікна й двері, І балкон завалив! Ой, де був я вчора – не знайду й вдень з вогнем! Лиш затямив, що стіни з обоями – І лишилось лице – і побої на нім. Ну, куди тепер вийти з побоями! ...Якщо правда все це – Хоч на третину, – Лишається одне: Лиш лягти й померти! Добре, що хоч вдова Все змогла пережить, Пажаліла мене – Й взяла до себе жить.
|