|
Ой, де вчора я був – не згадаю, хоч вбий, лиш пляшок, пам’ятаю, – невидимо. Наче, Дуська була, і Тамарка при ній, й цілувався у клуні з обидвома. А уранці мені пояснили тихцем, що я був очманів, й стрекотів цвіркунцем, що недоїдки страв викидав у вікно, а про діда брехав, ніби він – сам Махно. А опісля – сорочку на грудях подер, обзивав всіх жінок надто гордими, а супутників їхніх в куточку припер й допікав їх блатними акордами. А іще – до свиней у повітку поліз, потім взяв собі глей та замацав сервіз, а потому – довів, що я зовсім без гальм, бо навмисно побив у серванті кришталь. Тут урвався терпець, приступили гуртом – де й взялася та бісова палиця!.. Пов’язали мене вибивним рушником, а тоді – за усе поквиталися. Хтось мене, наче кит, із цебра поливав, хтось у танці – в живіт закаблуками пхав, хтось вино вичавне лив у рот з казана – і жаліла мене тільки Дуська одна. І сидів я в комірці й жував комірець, удавав, що вже згодний остигнути. «Розв’яжіть! – домагався, – та й справі кінець!» Розв’язали, бо думали вигнати. Тут знялося таке, що не знаю і сам: як попав на слизьке – то й продовжив бедлам. Як шкідник у кіно, з місця зрушив я хлів, вибив двері й вікно та амбар підпалив... Ой, де вчора я був – не впізнаю тепер, лиш пляшок, пам’ятаю, – невидимо. І куди мені дітися зранку в четвер зі своїми синцями та злиднями? І такий пригнітив безпросвітний відчай – геть один негатив, хоч лягай та вмирай... Добре тільки одне – те, що Дуська таки пожаліла мене й узяла в приймаки.
|