|
Ми мало випили, заради Бога! Їй-Богу, не брешу! Скажи, Серього! Якби не з тирси гнали ту горілку! Хіба ж багато – п’ять півлітрівок? Біля прилавка пили другу, в закуточку, Та це, як кажуть, ще були «цвіточки»! Потім у сквері, під одним грибочком, Потім – не згадаю, дійшов «до точки». Я пив з горла, без втоми. Всі не їли. І був як скло – осоловілий. А вже, коли карета підкотила, Тоді в нас було по сімсот на рило. Ми силою ще третього втягнули, Та – промах вийшов, переборщили. А окуляри інтелігенту що розбили – Так то ж – портвейна зарядили. Він перший нам сказав, мовляв, уйміться, Що – не буяньте, що – розійдіться! Та «розійтись» – я враз згодився, І розійшовся. І розходився. Якщо ж когось картав я – кара сувора! Так це навряд чи – скажи, Серього! А те, що впав, – так то від помутніння, Кричав – не з горя, а з отупіння. Тепер скажу слова без протоколу. Чому нас вчать сім’я та школа? Саме життя – нас покара суворо! Ми згодні тут – я правий, Серього! Проснеться вранці він, звичайно, скаже: – Життя хай судить і життя накаже! Так відпустіть нас, вам же краще буде! Чого возитись, життя засудить! Ви не дивіться, що Сергій киває, – Він маракує й кару осягає! А що мовчить, так це від хвилювання, Від усвідомлення та покаяння. Приємно все ж, що тут нас поважають. Дивись, підвозять! Дивись, саджають! А вранці, як почнеться новий день, Сержант підніме, як усіх людей. Нас музика зустріне, як проспимся. Я рупь заначив – опохмелимся! Одначе, брат, важка у нас дорога – Ех, бідолаха! Ну, спи, Серього...
|