|
Авжеж, ми випили, але – за Перемогу! Та, ну їй-богу, – спитай Серьогу! Й коли б не з тирси вигнана горілка – були б тверезі до понеділка! Ми спершу пили на вокзалі у куточку, знайшли потому на площі точку, а от в якому номері трамваю – не пам’ятаю, дійшов до краю. Я ж пив з горла́, ще й після тамбурних дискусій; та був як скельце: впаду – поб’юся. Ну, а коли «коляска» підкотила – вже в нас сиділо сімсот на рило. Щоправда, третього ми силоміць втягнули; ну, тут – помилка, тут ми загнули. Адже не був на строковій він з нами, – це ми – з портвейну, це ми – без тями... А цей – розбиті окуляри й перенісся – до нас чіплявся, щоб розійшлися. На «розійтися» – враз я зголосився, і розійшовся, і розходився! Але якщо я лаяв щось – карай щомога! Та це – навряд чи, скажи, Серього! А що горлали ми слова присяги – це не з незгоди, а від наснаги! ...Тепер дозвольте кілька слів без протоколу: чого навчає сім’я та школа? – Життя саме нам робить застороги! І тут ми згодні, – спитай в Серьоги! От він прокинеться – й підтвердить все до краю: життя хай судить і хай карає! Так відпустіть нас звідси, добрі люди! Що вам цей клопіт? Життя ж засудить! Ви не дивіться, що Серьога все киває: сержант запасу, – він все сприймає. А що мовчить, так в нього це – з поваги, не для протесту, а від наснаги. Пустіть додому, ми сумирні та смиренні! Йому ж – в Полтаву, а я – з Ігрені... А втім – в цей час вже поїздів немає, й ніхто з попутних не зупиняє... Приємно все ж, що нас у місті поважають: дивись, – підвозять, дивись, – саджають. Розбудить вранці не цивільне «кукуріку», – сержант підійме, як чоловіка! Нас чи не з маршами проводять, як проспимся. Трояк в заначці, тож похмелимся. І все ж тепер важка у нас дорога... Ех ти, сердего! Ну, спи, Серього.
|