|
Лунає ріг: мерщій, мерщій! – і метушиться свита. Душа у ловчих – без затій, із жил волових звита. Забава – варта всіх зусиль: двох білих лебедів уціль! – і стріли ввись пустились. І лучника не зрадив м’яз... А лебеді оці – якраз сьогодні вперш зустрілись. Вона жила під сонцем, – там, де всі зірки достоту, куди під силу – лиш птахам високого польоту. Коли є крила – їх розкинь й полинь у божу височінь, й ширяй у сині повній, куди на верхових вітрах лиш ангели знаходять шлях та стогони любовні... І враз – ось поряд він летить, щасливий мить єдину. Та перейшла для них ця мить у пісню лебедину. Як ангели, з височини на землю ринули вони, – одвіку так бувало. Але з кущів, як і з-за стін, завжди слідкує хтось за тим, щоб щастя – не тривало. Стріляли ловчі із укрить, удачливі незмінно, й тих двох – збулась остання хіть: «Затримайся, хвилино!» У лебединій пісні пік – двох лебедів останній скрик, сумна розв’язка часта. Але відтак в піснях людських – на сьомім небі бачать їх, на вищім небі щастя.
|