|
Не ділили ми тебе й не милували, А що любили – так позаду все у нас. Я ношу в душі твій світлий образ, Валю, Льоша ж виколов твій образ у той час. Я в той день, коли прощались на вокзалі, До труни не забувати обіцяв, – І сказав: – Я не забуду тебе, Валя. – Я, тим паче, – Льоша голосно додав. А тепер дивись, кому з обох нас гірше, Й кому важче – спробуй, Валю, розбери: Ти на грудях в нього виколота лише, В мене – сколота душа, що біс бери. І коли мені вже нудно та морочно, – Хай образа тебе, Валю, обійде, – Я прошу, щоб Льоша розстебнув сорочку, І дивлюсь, дивлюсь, лиш тільки на тебе. Та недавно мій товариш, друг хороший, Він біду мою мистецтвом поборов, – Він скопіював тебе з грудей у Льоші І на груди мої тебе наколов. Знаю я, що очорняти друзів – скруха, Але ти мені, повір, рідніше всього, Знай, – моя, вірніше – твоя, татуха, В сто раз краще й красивіше, ніж його.
|