|
Я вдався ростом і лицем; батьки, спасибі вам за це! З людьми в ладу, не понукав, не помикав. Горба не гнув, прямим ходив, і в вус не дув, і жив, як жив, І голові своїй руками помагав. Та був донос і був наклеп, і буцегарня – майже склеп. Ще кабінет з вагомим: «Час тут поважай». Тут вертухай без солі вас, і навмання свій штемпель – бац! Кладе в конверт та відсилає «за Можай». Та і на зоні є кінець, то чи ж життя вже нанівець, Коли відкинувсь я, відбувши строк той геть? Роки за спиною таскав та на начальника попав, і за Урал машини став переганять. Дорога, а в дорозі МАЗ, що по кардан в багно зав’яз, В кабіні морок та напарник, що мовчить. Хоч би кричав, аж зло бере, назад 500, 500 вперед, А він крізь зуби лише інколи сичить. А є маршрут і є наказ: на «соцбудову» цей наш МАЗ, А наша справа – сів, поїхав, ніч чи день. Та треба ж цей випадок-гад: 500 вперед, 500 назад, Застрягли міцно, ну, а поміч в нетрях де? «Глуши двигун, не трать запас солярки, ну його, цей МАЗ! Хіба не бачиш, – більше нічого ловить! Назад 500, 500 вперед і за ніч геть все замете, Так зарівняє, що не треба хоронить». Я йому різко: «Не канюч!», а він – за гаєчний за ключ І вовком зиркає, напружився увесь. А що йому, 500 же срізь, і як колегу не довіз, – Це вже розкаже всім лиш той, що виживе. Нас мали майже за братів, у мене він з долоні їв, А тут цей погляд, лють і холод по спині. А що, 500 назад-вперед, і хто там потім розбере, Ким був йому я тут, і ким він був мені. І він побрів кудись убік, я відпустив, а сам приліг. І снився сон про наш веселий сабантуй, Що скрізь 500 на сотні літ, шукаю слід хоч десь воріт, – Нема його, є тільки вхід і то не той. Кінець простий: тягач прибув, і там був трос, і лікар був, І МАЗ дійшов, куди належало йому. І він прийшов, трясеться весь, а там вже знов далекий рейс, Зла не тримаю я, я знов його візьму.
|