|
Я вдався ростом і лицем (І дякувать батькам за це), З людьми в ладу – не поганяв, не попихав. Спину не гнув – прямим ходив, Вусом не вів, і жив, як жив, І голові своїй руками помагав. Та хтось з доносом поспішив – Кругом п’ятсот – і не гріши, І кабінет з табличкою «Час поважай!» А там їдять без солі, брат, Там штемпель ставлять наздогад, Кладуть в конверт і посилають за Можай. Був залік – потім йди зовсім: А за спиною років сім, Висять роки оці – ні скинуть, ні прогнать, Та на начальника попав, Котрий так спритно вербував, І за Урал машини став переганять... Дорога, а в дорозі «МАЗ» У сніг загруз, неначе в грязь. В кабіні темінь, а напарник все мовчить. Хоч би кричав, аж зло бере – Назад п’ятсот, п’ятсот вперед, А він зубами «Танець з шаблями» лящить. Удвох ми знали про маршрут, На будівництві «МАЗ» цей ждуть, А наша справа – сів і, ніч не ніч, давай! Під Новий рік – усе невлад, Вперед п’ятсот, п’ятсот назад, Мете, сигналим, та рятунку не чекай. «Глуши мотор, – мені кричить, – Нехай цей «МАЗ» вогнем горить! Мов, бачиш сам, що більше нічого ловить, Куди не глянь – п’ятсот усе, До ночі, точно, занесе, Так зарівняє, що не треба й хоронить!» Йому кажу: «Ти не канюч!» А він за гайковий за ключ І вовком дивиться, він взагалі жорсткий. А що йому – п’ятсот лежить, І хто залишиться з нас жить, Той доведе, коли припруть, хто був правий. Він був мені більш як рідня – З долоні в мене їв щодня. А тут у очі зирить й холод по спині. А що йому – п’ятсот, як дать, І хто там буде розбирать, Що він забув, хто я йому і він мені. І він пішов кудись убік. Я відпустив, а сам приліг, І снивсь мені наш круг – веселий і верткий: Що знов п’ятсот кругом – як світ, Шукаю вихід я з воріт, Його немає, тільки – вхід, та не такий. Кінець простий – тягач прибув, І там був трос, і лікар був, І «МАЗ» попав, куди належало йому, І він прийшов – трясеться весь, А тут вже знов далекий рейс... Я зла не бережу, я знов його візьму.
|