|
Небеса вкрай ясні – цього дня, Тільки в ньому – броні клацання. Гул на нашій землі – дружить з ним, І дерева в смолі – тужно їм. Снить димами пітьма згуслими, На дахах гнізд нема з буслами. Колос – наче бурштин, – чи встигнемо? Ні! Дарма серп над ним вигнемо. Що там в тих бурштинах світиться? То пожеж на ланах китиці. Лихоліть суне дух луками... Змінено щебетух круками! Листя, мов восени, згинуло. Те, що знало пісні, – кинуло. І любов, як без крил, – відає, Що зненависть довкіл бігає? Снить димами пітьма згуслими, На дахах гнізд нема з буслами. В лісі віт, як завжди, гомони, А з землі та води – стогони. Те без див не журись – аукає Довоєнними ліс звуками. Втікачами пітьма луснула, – Щебетух вже нема та й з буслами. Може бути ця даль казкою, Але зараз в ній сталь брязкає. Навіть цокіт копит – клекотом, Якщо хто й закричить – шепотом. Втікачами шляхи луснули, – І немає дахів з буслами...
|