|
Василю Олексіїву
Підйом ваги, як спорт, не новий В історії народів та держав. Ви пам’ятаєте, як один грек другого Підняв і кинув, трохи потримав. Як шию жертви, гриф я обіймаю. Овації почую, або ж свист? Я від землі Антея відриваю, Як перший в Аттіці штангіст. Я не маю грації мустанга, Скований, спокійний, наче сер. Штанга, важка для мене штанга – Мій супутник, ворог і партнер. І непідйомну цю громаду Я не бажаю ворогу свому. Я до важкого йду снаряду, З ніжним почуттям своїм йому. Ми обоє наче із металу, Та, одначе, він один – метал. Щоб дійти мені до п’єдесталу, Я доріжку на помості протоптав. Де мені стояти – в центрі або з флангу? Чи дістанусь слави я, або – помер? Та що, цікаво, скаже штанга – Цей єдиний вірний мій партнер. Лежить суперник, ти над ним – красиво! «Вага взята!» – звучать слова старі. «Вага взята» – чудово, та несправедливо, Бо я – внизу, а штанга – угорі. Такий тріумф – твоя поразка ніби, А перемоги сенс здається простий: Вся суть у тому, що штангіст не схибив, Піднявши штангу – кинув на помост. У вухах дзвін, немов повільне танго. Як міцно всіх тримає наша terra! Немов магніт вона хапає штангу – Мого старого, вірного партнера. Повзе він вище – це мені не сниться, І м’язи рвуться, наче сухі тріски. А із високого свойого місця Глядач кричить: «Кидай її до біса!» «Вага взята! Тримай!» – команди звук, І скинутий униз цей металевий бог. Отак я виконав звичайний рух Під назвою короткою «ривок».
|