|
Людмилі Орловій
Кожна ніч ніби поза законом. Я пишу безперервно, утім Телефонні гудки – унісоном – Набираю незмінне нуль сім. «Дівчино, здрастуйте! Як вас звати?» – «Тома. ...Друга лінія». – «Чекаю! Сходить вже зоря... Неможливо! Ще! Упевнений – удома! Ось відповідають вже. Ну здрастуй, так, це – я!» Кожна ніч ніби поза законом. Я не сплю: «Нумо!» – рветься з грудей. І чому нам в кредит, за талоном Пропонують коханих людей? «Дівчино, слухайте! Віру не втрачаю! Маю додзвонитись – невідомість дошкуля! Дідько б взяв ці лінії! Я завтра відлітаю! Ось відповідають вже. Ну здрастуй, так, це – я!» Телефон для мене як ікона, Телефонна ця книга – триптих. Телефоністка неначе Мадонна – Так спокутую відстаней гріх. «Дівчино, мила, я слова не порушу! Ви тепер мій янгол, тож не сходьте з вівтаря! Вечір догоряє, не ятріть ви душу! Ось відповідають вже. Ну здрастуй, так, це – я!» «Що там, знов перешкоди на трасі? Що, дроти обірвало гілля? Хай їм грець! Зачекаю! На часі Кожну ніч починати з нуля!» «Нуль сім! Здрастуйте! Невідома втома! Ждати не діждатись, хоч давно зійшла зоря. Так, мене! Звичайно, я! Так, звісно, я, удома!» – «Викликаю. Відгукніться». – «Здрастуй, так, це – я».
|