|
Я спитав тебе: «Чому йдете у гору ви?» Ти до вершини йшла, ти рвалась до бою. – «Таж Ельбрус з літака видать здорово...» Розсміялась і узяла з собою. Із тих пір близька мені й ласкава є, Альпіністка моя, скелелазка моя! Перший раз мене із тріщини витаскувала, Усміхалася ти, скелелазка моя! Ну а потім за ці всі прокляті тріщини, Як вечерю твою я вихвалював, То схопив я дві короткі затріщини – Та не образився, а приказував: «Ох, яка ж бо ти близька і ласкава є, Альпіністка моя, скелелазка моя, Кожен раз мене із тріщин ти витаскувала І сварила мене, альпіністка моя!» А тоді на кожнім нашім новім сходженні – Ну чому ти до мене недовірливая!? – Підстраховувала ти із насолодою, Альпіністка моя евкомієвая! Ох яка ж ти не близька, не ласкавая, Альпіністка моя, скелелазка моя! І щоразу, як із прірви ти витаскувала, То сварила мене, скелелазка моя. За тобою тягнувся із останніх сил я – І до тебе – тільки руку дати – Ось долізу і скажу: «Досить, милая!» Тут зірвався вниз, але встиг сказати: «Ох, яка ж бо ти близька і ласкава є, Альпіністка моя, скеляласкавая!» Ми навіки в одне тепер зв’язані – Стали ми обоє скелелазами!
|