|
Я спитав тебе: «Чого на гору дерлася? Чого рвалася в бій, мов «миролюбка» та? Он, як добре з літака видать Говерлу цю!» Реготнула ти, і з собою – цап! І миттєво стала свійська ти й гарна з лиця, Альпіністко моя, скеледрябальниця. Перший раз із прірви тягнучи мене, як мерця, Посміхалася ти, скеледрябальниця. А якось, як в чергову щілину вляпався, – Ще й хвалив тебе за вечерю все, – Заробив я два таки недовгі ляпаси, Та не образився, а тільки щерився. У, чого така не свійська ти, не гарна з лиця, Альпіністко моя, скеледрябальниця. Ті щілини, що обжив я, як колиску маля, Відшукаєш – і в крик, альпіністко моя. А надалі, як це в тебе стало модою, – Чи то відома гора, чи взагалі нова, – Страхувала ти мене з насолодою, Альпіністко моя пластилінова. А чого ж така не свійська ти, не гарна з лиця, Альпіністко моя, скеледрябальниця. Кожен раз із прірви тягнучи мене, як мерця, Ох, і лаялась ти, скеледрябальниця. За тобою вперто пхався, хоч крута гора, Ось я вже за крок від очей твоїх, Зараз влізу і скажу: «Вмикай гальма, стара!» Тут я вниз шубовсть – та гукнути встиг: О, яка ж на диво свійська ти, й гарна з лиця, Альпіністко моя, скеледрябальниця. Вже мотузка нас єднає, як мам із папами, Стали двоє ми скеледрябами.
|