|
Я спитав тебе: – Навіщо йдете вгору ви? – А ти рвалася в бій, ти до вершини йшла. – На Єльбрус із літака дивитись здорово! – Розсміялась ти, і з собою взяла. Відтоді близька, ласкава стала ти і своя, Скелелазко моя, альпіністко моя. Раз у раз мене із тріщини витискувала І всміхалася, альпіністка моя. А потому – за ті тріщини закляті всі, Коли я хвалився і посував, Я отримав два гучних, коротких ляпаси, Та не образився, лише приказував: – Ой, яка ж близька, ласкава ти, ніжність моя, Альпіністко моя, скелелазко моя. Раз у раз мене із прірви ти витаскувала І повчала мене, скелелазка моя. А потому – чом на кожнім нашім сходженні Ти так мною занебезпечена? Страхувала ти мене з насолодженням, Альпіністко моя гутаперчева. – Ой, яка ж близька, ласкава ти і в доску своя, Альпіністко моя, скелелазко моя. Раз у раз мене до схилу ти притискувала І сварила мене, альпіністка моя. За тобою дерся що стачало сили я, Ось рукою вже дотягнутись зміг. Зараз влізу і скажу: – Досить, мила моя! – Тут зірвався вниз, та сказати встиг: – Ой, яка ж близька, ласкава ти і зовсім своя, Альпіністко моя, скелелазко моя. Добре, що з тобою однією мотузкою ми зв’язані, Стали двоє ми скелелазами.
|