|
Я спитав тебе: «Навіщо лізеш вгору ти? Вдома ж – безліч справ, он, хлів поламаний... А оте гірське безладдя – не упорати!» От з собою ти і потягла мене. І з тих пір такий тобою став приласканий я, альпіністко моя, скелелазко моя! І коли зубами з остраху виляскував я, посміхалась мені скелелазка моя. А відтак, коли вже зладили житло смерком, споживаючи твій борщ та печиво, я потиличник отримав ополоником, та не скривдився, а вищебечував: «Ох, який тепер тобою став приласканий я, альпіністко моя, скелелазко моя!» Кожний раз, коли чолом пітним вилискував я, підганяла мене альпіністка моя. І потому на наступних наших сходженнях я не корчив вже паралітика, бо чекав на твій стусан із завороженням, – ти ж усіх вершин покорителька! Ох, який тобою досі неприласканий я, альпіністко моя, скелелазко моя! Якщо вчасно наші торби не притаскував я, перцювала мене скелелазка моя. За тобою я тягнувся як пороблений – щоб вхопитися, чи хоч торкнутися... Й раптом гепнувсь, як та шкапа між голоблями, і дочулася моя супутниця: «Ох, який зате тобою став приласканий я, альпіністко моя, скелелазко моя!» Кожний раз, коли її невміло стискую я, дорікає мені альпіністка моя...
|