|
Мені доля – до краю межі, до хреста. Сперечатись до хрипу? (за ним – німота), Вмовляти, аж піну пускати із рота, Що не те зовсім це, не той і не та!.. Що брешуть крамарі про помилки Христа, Що – поки що в землі не влежалась плита, – Триста літ під татарами – доля ще та: Трьохсотлітня мука і бідність людська. Що під властью татар Іван Калита, І що був не один, хто один проти ста, Й намірів добрих, марність, суєтність в бунтах. «Пугачовщина», кров і знов бідність людська. Незрозуміла хай поки думка моя, – Повторю ще й в образі кумедіянта, – Все ж не стоїть предмет, та і тема не та: Суєта всіх суєт – все рівно суєта. Випить чашу не встигну все ж, коли біжу, Навіть, якщо і розіл’ю, теж не зможу: Чи плюснути в морду наглому ворогу? Не брешу, не кривляюсь, все ж не зможу! На кружляючому і гладкому кругу, Рівновагу тримаю, кривлюся в дугу. Що ж робити з чашею – Розбить? Не зможу Потерплю і достойного підстережу. Передам – й не потрібно триматись в кругу, І в непроглядній тьмі чашу довірю другу І у неясну, безпросвітну ніч втечу! Чи він зміг її випить, взнати не зможу. Я з, зішедшими з круга, пасусь на лугу. Я про чашу невипиту тут – ні гу-гу. Не скажу нікому, при собі збережу. А скажи, і затопчуть мене на лугу. Я, аж до рвоти за вас, хлопці, клопочу – Може колись ще і хтось поставить свічу За оголений нерв, на якому кричу Й веселий манер, на якому шуткую. І якщо обіцяють золоту парчу Чи грозять напустити порчу – не хочу: На ослабленнім нерві я не зазвучу, Я вже свій підтяну, підновлю, підгвинчу. Краще я загуляю, зап’ю, заторчу, Вночі все що кропаю, в чаду розтопчу. Краще голову пісні своїй відкручу, Ніж пилом в променях ковзати захочу. Якщо випити чашу – все ж доля моя, Якщо музика й пісня не дуже шумна, Якщо ж докажу, з піною в роті, – хто я – Я піду і скажу, що не все суєта!
|