|
Моя доля – до риски в кінці, до хреста Сперечатись до хрипу й потім – німота, Переконувать інших – мета не проста, Що не те зовсім це, і не той, і не та. Що лабазники брешуть про вади Христа, Що допоки не влежалась в ґрунті плита. Триста літ під татарами – те ще життя: І нудьга трьохсотлітня, й така ж жеброта. Під ігом татарським був Іван Калита, Однак не один був, один проти ста. Отже, намірів добрих, повстань суєта – Пугачовщина, кров і все та ж жеброта. Хай одразу, усім не пізнати чорта, Навіть в образі любому зла – хомута. Та не вартий предмет, як і тема не та, Суєта всіх суєт – то одна марнота. Біжачи, свого келиха випить не можу, Якщо навіть розхлюпать – знову не зможу, Чи плеснути у рожу гидку, ту ворожу? – Не брешу, не ламаюсь, скажу: «Не можу!» Передам – боротись із злом має кожен. Дай нам сили та віри, прошу, мій Боже! Що ж, розбити цей келих? Ні! Я не можу! Меча у бою опускати не гоже. З усіма, хто не воїн, – пасусь на лугу, І про келих невипитий всім ні гу-гу, – Я нікому не скажу, секрет збережу, Бо розкажеш – затопчуть тебе на бігу. До блювоти я, хлопці, піклуюсь про вас! Може, свічку поставлять на пам’ять про нас? За оголений нерв, на якому кричу, За мій норов – де треба, не промовчу. І коли золоту обіцяють парчу Чи причину пустити у хід – не мовчу! Я на нерві хиренному не замовчу – Я його підтягну, підновлю, підкручу. Краще я загуляю, зап’ю, заторчу, Що вночі я накрапав – в чаду розтопчу, Краще голову пісні своїй відкручу, Та пилинкою в промені не полечу. Якщо ж келих цей випити – доля проста, Якщо музика з піснею прийде в свята, Якщо всім доведу, що не все суєта, Я усім розкажу: «Ні, не все марнота!»
|