|
Благодать – а чи благословення Ти пошли на забутих рабів. Дай нам, Боже, снаги омовення, Щоб лишитися світлом – Тобі. В світ пороків, гріхів і печалю, Світ бездушшя, де прагнення – біль, – Пар для душ, що забуті, – надалі, Ніби кулі пусти – звідусіль. Те, що мучить людину – у пару, А тоді – в високость, до небес! Хто очищений – мусить, зугару, – Розпізнати – де з суттю, де без! Марно прагнем – у душ крізь години. Омовення рівняти з миттям – Не дає тобі звання «ЛЮДИНА» – Ти, небого, навіки затям. Ти шмагай – до нестями, щоб душу Враз очистити з паром зумів. Щоб торкати – забутих віддушин, Без чужих, надто різних, умів. А зцілитися – виразки, болі: Душ оцей, із рятуючих вод, – Допоможе на клятому полі, Де один на півсотні – урод. Ми шмагаємо віником душі – Щоб зігріти свою голизну, Щоб забути поради – не слушні, І узимку – зустріти весну. Благодать – а чи благословення: Ми забули давно віри суть. Мийте тіло – а щоб омовення Вам вказало на бутності жуть... Ми всі рівні в шмаганні душевнім: Голизну не сховати повік. Всі ми дечим дияволу кревні: Кожен тільки себе чути звик...
|