|
Вже вкотре знову вдарило в озноб, Гуркоче серце, наче в бочці камінь, – В мені живе кудлатий злісний жлоб З чіпкими, мозолястими руками. Помітивши, як мучуся я з ним, Замимрять друзі: «Скоро загуляє», – Мені з ним тісно, з упирем оцим! Він кисень замість мене знов ковтає. Він не двійник, й моє не друге «я» – Дурня усе, бо це – не по козацьки, – Він плоть і кров, погана кров моя, – Таке не снилось навіть і Стругацьким. Чекає, як закінчу оберт свій – Рядок він виведе, немов я став чужинцем, – Розважливим, жорстоким, наче змій, І всіх продам – гуртом і поодинці. А виправдань не стану я шукать – Нехай життя, розтанув, вислизає, – Собі ж і мить не буду вибачать – Коли мене раптово він здолає. Але зібрав ще залишок я сил, – Його крива не вивезе, я знаю: Отруту в вени і в горлянку заливаю, Жери і здохни вже – тебе перехитрив!
|