|
Відчуло тіло знов моє озноб. І серце стука, наче в діжці камінь. В мені сидить кошлатий, злісний жлоб З цупкими, мозолястими руками. Як помітять, що нудьга скосила, Говорять друзі: – Знову загуляє... – Він ворог! З ним знатися несила! Він замість мене кисень споживає. Він не двійник, не друге моє «я», – Усі пояснення – брехня зненацька, – Він плоть і кров, погана кров моя. Таке не снилось і братам Стругацьким. Чека, коли закінчу свій виток, Щоб посміятись над моїм рядком: Обачним стану я й жорстоким Й продам усіх по одному й гуртом. Я виправданням – вуха полощу, – Коли життя вже тане і зникає, Та я собі тих митей не прощу, Коли отой мене перемагає. Тепер зібрався я з останніх сил. І вже його не вивезе крива! В горлянку сам отруту я загнав. Хай їсть, подохне – його перехитрив.
|