|
Шалений сон, як кістенем, Побив нещадно. Бридким там бачив я себе та непривабним. Брехав і зраджував у сні, був підлабузним... Не уявляв себе раніш таким паскудним. А ще стискав я кулаки, і бив натужно. Були удари ці гнучкі, а не потужні. Сон наче марево зникав, та поновлявся. Повіки ледь я закривав, і знов жахався. Я не ступав, а дріботів, хоч шлях був рівний. І жоден крок свій не змінив – труськом тремтів я. Всім плутократам шапкував, злобливим – гнувся. Себе мерзотним почував. Що ж не проснувся? Тож маячня! – я стогін свій відчув дрімливий. Але ж то власний сон був – мій, а не підкидний. Отямившись я розібрав що там стогнало. Повіки з болю розідрав, і полегшало. Сон наді мною зависав, мов чорна хмара. Чи сон той в руку? Чи хтозна? Рука сховала. Я вимив руки – він в спині шкребе питанням: «Чи то була брехня у сні, чи все насправді?» Коли б уяви це були, то ще везіння. Але якщо було у сні... ясновидіння? Сон – відбиття моїх думок? Не відкрутитись?! З таких надуманих чуток почне трощити. Що як... на вогнище зійти не буде зваги?! Ганебно стане, мов у сні, в якому зрадив. А хтось нашепче: «Будь, як всі! Гуртом і батька легше бити!» І я збагну – цей сон в руці не легко змити.
|