|
У мене дивний смак та забаганки, натура екзотична, бо хибка: я одночасно можу гризти склянки – і Пушкіна зубрю без словника. В мені два «я», що б’ються спозарання, особи дві – несхожих двох людей: один бажа фігурного катання – перемикає другий на хокей. Я зроду не втрачав самоконтролю, особа перша – стримана така; та часто виривається на волю персона у подобі босяка. І я давлю в собі цю скотиняку – у мене ж бо від неї печія, – хоча й боюся: може, з переляку давлю не те, що треба, друге «я». Коли являю сторону культурну (не рівну всім свиню, а навпаки) – буфетниці годують мене дурно, і в позичку прилащують жінки. Та ось – я забуваю враз манери, аж ось – я крокодил та гамадрил: сиджу – й згризаю капосно фужери, пошпуривши всіх Пушкіних під стіл. ...А суд іде, зал дихає у спину... Вельмишановний пане судія! Повірте, це не я розбив вітрину – а підле, безсоромне друге «я». І я прохаю: не судіть суворо! Ви дайте строк (не в казні, ясний пень) – і в суд піду лиш в якості спецкора, а в тю́рми – у відвідувацький день. Не битиму в майбутньому вітрини й обличчя стрічних, – так собі й пиши! З’єднаю я обидві половини моєї незвичайної душі. Це буде найістотніша заслуга, звитяга найсуттєвіша моя! Мені чужа моя особа друга, це не моє противне друге «я».
|