|
Не стану вам брехати – уже не той завод, Мене мав розстріляти уранці цілий взвод. За що ж прийшлось без краю цю злу стезю топтать? – Не те, що я не знаю – не можна розказать. Мій командир мене вже майже спас, Та хтось на розстрілі все ж настояв, І взвод відмінно виконав наказ, Та був один, хто в мене не стріляв. А доля в мене злая давно наперекіс, – Бо якось «язика» я здобув, та не доніс. І особист Суітін, невтомний наш борець, Іще тоді примітив і взяв на олівець. Він витягнув на світло й приволік Увесь матеріал, що назбирав, Ніхто нічим зарадити не зміг. Ні, зміг один, хто в мене не стріляв. Рука упала в прірву з безглуздим криком «Плі!» Перепустку дав вірну залп на той бік землі. Та чую: Жив зараза. У медсанбат тягніть! Розстрілювать два рази статут нам не велить. А лікар потім цокав язиком Й, дивуючись, все кулі видаляв. У маренні балакав я тайком З хлопчиною, що в мене не стріляв. Я рани, як собачі, лизав – не лікував, В госпіталях, одначе, велику шану мав. Закохана ходила в мене жіноча стать: – Ей ти, що недобили! Іди укол приймать! Наш батальйон геройствував в Криму, І я туди глюкозу посилав, Щоб солодко було в боях йому, Кому? Тому, хто в мене не стріляв. Я пив чайок із блюдця, зі спиртиком бував, – Не довелось «загнуться» і я довоював. В свій полк мене послали – Комбат: На те й війна! А що недостріляли, то не моя вина!.. Зрадів я теж, та на пеньку сидів І вовком вив та долю проклинав – Німецький снайпер все ж мене добив, Він вбив того, хто в мене не стріляв.
|