|
Я вам не сиплю манку В очі – не ті витрати. Стріляв у мене зранку З гвинтівок взвод солдатів. За що мені оця Доріженька без глузду, – За що – не знаю я, Розповідать не буду. Мій командир мене, здається, спас, А інший – розстріляти наказав. І взвод відмінно виконав наказ, Та був один, що в мене не стріляв. О, доле моя злая – Завжди мені навкіс, – Одного разу «язика» я Дістав, та не доніс. І «особист» Суєтін, Невтомний молодець, Одразу це примітив І взяв на олівець. Він витягнув свій звіт на білий світ, Підшитий акуратно матер’ял, Ніхто мене помилувать не зміг. Ні. Зміг... один отой, що не стріляв. Рука упала в пустку З дурним тим криком «Плі!» І я отримав перепустку, Яка веде нас до землі. Та чую: «Живий, зараза! Мерщій у медсанбат!» Розстрілювать два раза – Статути не велять. А потім лікар все цокав язиком І кулі з мене з подивом виймав. А я без пам’яті, тайком Із хлопцем говорив, що не стріляв. Рани, мов собака, Лизав, не лікував. І в лазаретах всяких У почестях бував. Увагою відмічений Оксан, Марин та Поль. – Ей, ти, недорозстріляний! Тебе чека укол! Наш батальйон відзначився в Криму, І я туди глюкозу надсилав, Щоб воювати було солодко тому. Кому? Тому, що в мене не стріляв. Ганяв чаї я з блюдець, Із спиртом теж бувало. Мені не довелось загнутись, І я довоював. В свій батальйон зарахували. – Воюй, – сказав комбат, – А що не достріляли, Я цьому також радий. Я був би радий, горе не мине, Я вив білугою і долю проклинав, – Німецький снайпер дострілив мене, Бо вбив того, що в мене не стріляв.
|