|
Спозадавна в Індії мешкали вони, – зовнішності видної велетні-слони. Слони слонялись, поспіль сіромасті; один був білий (за́вжди він як здрасті). Він був тихий, хоч – як трактор, трьох із чимось тонн, бігати любив наперегони; був поміж співбратів сірих білий слон – чистий казус білої ворони. А на мене в Індії вже чекав прийом, й представник Президії вшанував слоном. «Навіщо слон?» – спитався я у перця, а він такий: «В слоні – велике серце...» Слон зробив мені «бонжур», і я йому – «пардон»; та незле я слово мовив стиха, бо, як з’ясувалося, цей білий слон був така білесенька слониха... В нас пішли відвідини й проводи гучні; мандрував я в Індії верхи на слоні. Ми разом з ним – де тільки не бували! Але ніде не коїли скандали. Час від часу йшли співати десь попід балкон, й мав я успіх у сеньйор у сарі; може, це від того, що мій білий слон був гучний, мов баба на базарі... І гуляв я в Індії, ніби на Дону: нетрі тамариндові – дріб’язок слону. Але ж – це Ганг, там хінді та бенгалі, й ми я́кось розминулись на привалі... Я весь Ганг обнишпорив, забувши геть про сон, мов Слоні́вку, всупереч завадам! Тут брамін сказав мені: «Твій білий слон стрівся із слоновим білим стадом...» Я журився в нидінні зранку дотемна; враз мені із Індії хтось прислав слона: високий в нього був художній рівень, матеріал – слоновий білий бивень... Кажуть, сім слонів на шафі – вельми добрий тон; тільки от – я сам теперь як здрасті: хай гуляє в білім стаді білий слон, хай живе, а не «приносить щастя»!
|